|
|
 | |  |
 | |
|
МАРШРУТ ТУРИСТСЬКО-КРАЄЗНАВЧОЇ ЕКСКУРСІЇ
Хотинська ЗОШ І-ІІІст. № 1 – польова криниця – церква св. Миколи Чудотворця – Турецький міст – Яська брама – Хотинський замок – пам’ятник П. К. Сагайдачному – міська митниця – парк – Свято-Покровська церква – пам’ятник комсомольцям-підпільникам – пам’ятник воїнам – афганцям – пам’ятник Невідомому солдату – будинок дитячої бібліотеки – пам’ятник учасникам Хотинського повстання – чумне кладовище – школа.
Довжина маршруту: 10 км.
Тривалість маршруту: 8 год.
Рано-вранці сповнені оптимізму і з жагою отримати нові знання вирушаємо з подвір’я школи (Додаток № 1).
Наша школа недарма зветься першою адже це найстарша зареєстрована школа в місті. Перші згадки про будівництво школи в Хотині нажаль загублені в анналах історії. Але про те що місто мало заклади освіти писав ще російський вповноважений посол М. Каробейніков, який відвідав Хотин ще в XVI ст. Існування ж школи на місці сучасної ЗОШ № 1 вперше засвідчив у своїх працях відомий український етнограф, письменник фольклорист О. Афанасьєв – Чужбинський у своїй етнографічній праці «Подорож у Південну Росію в 2 томах» 1862 р. (Додаток 2). За описами автора це була невеличка але затишна будівля. Сьогодні збереглися лише обриси цієї школи (Додаток 3). Новий корпус школи було побудовано і здано в експлуатацію в 1990 р.
Наша школа є загальноосвітнім, триступеневим навчальним закладом, в якому навчаються не лише місцеві учні, а й учні з села Атаки і інших сіл Хотинського району.
Рухаючись на північ по вулиці Воїнів – Визволителів, названій так в честь червоноармійських полків, які в 1944 р. 4 квітня по цій вулиці звільнили окуповане фашистами місто. Ми звертаємо в затишну, густо облямовану кущами вулицю Рєпіна. Тут, в гущавині чебрецю і м’яти, чемно прибрана школярами знаходиться польова криниця (Додаток 4). Дивно але про цю криницю міщани знають досить мало - а дарма. Розміщення кринички і її постійне наповнення джерельною водою говорить про потужне підземне джерело, яке вона увінчує, що збереглося в недоторканному стані і діє близько кількох сотень років, а своєю мережею поєднано з найвідомішим міським джерелом прісної води Чишма.
Посмакувавши холодної і чистої води рухаємося старою вулицею далі. Камінь бруківки вулиці стесаний і виблискує на сонці, наче оксамит.
Мандруючи далі оминаючи коротеньку вулицю Пушкіна через 340 м. виходимо на роздоріжжя і бачимо яскраві куполи церкви святого Миколи Чудотворця (Додаток 5), а навпроти неї невеличка хатинка настоятеля храму.
Забудова церкви розпочалась ще в царські часи - розповідає настоятель храму отець Василій, - З приходом більшовиків будівля храму використовувалась як склад для збіжжя. Але богослужіння не припинялися і тоді. Лише в кінці 80-х років минулого століття храму повернули його обличчя. З початком 90-х розпочалася реконструкція храму на гроші місцевої громади, а також було побудовано капличку перед храмом.
Подякувавши о. Василію і з його благословення поринаємо в вулицю Кутузова, і рухаючись по ній в південно-східному напрямку, через 450 м. бачимо притоку Дністра ріку Варницю (Додаток 6) – невеличкий потічок що впадає в Дністер. Сьогодні цю, значну колись, водну перешкоду майже не впізнати. Рука людини перетворила притоку на застійне болото, надзвичайна забрудненість річки змінило її русло і воно майже вмерло. Прокладена над ним асфальтована траса забруднила канали і знищила історичну пам’ятку – Турецький міст (Додаток 7). Саме через цей міст, який тоді був лише переправою, в 1621 р. султан «неосяжної блискучої Порти» Осман ІІ ввійшов в місто з 150 тис. військом і 4 бойовими слонами, щоб покорити Хотинську фортецю, але про це буде мова далі.
Турецький міст добре описаний в арабських джерелах здебільшого турецьким мандрівником і учасником Хотинської битви Евлією Челебі. Наведемо кілька речень з опису «Міст оцей (мається на увазі Турецький міст [Ш. Д.]), був забудований ясним падишахом і істинним шахідом Муллою Ісмаїлом – комндуючим гарнізоном гвардії. А проектував це творіння француз Боплан, (правильне ім’я Гійом Лавасер де Боплан [Ш. Д.])брехати не буду але люди місцеві кажуть що було се в 1052 році. (за християнським літочисленням 1654 року [Ш. Д.]) ».
Отже в XVII столітті міст мав важливе військове і економічне значення. Напевно Г. Л. де Боплан спроектував його у формі двох навісних половинок, як мали видовжену форму. Скоріше за все в 1654 році міст здали в експлуатацію в проектному вигляді. Тобто, вся забудова моста була з дерева і щоб можна було потім щось змінити. Це й стало причиною загибелі мосту.
Восени 1674 року Турецький султан направив у Молдавське князівство татарську орду. Частина її розмістилася на Хотинщині. Татари, за словами літописця І. Некулче, поводилися, наче вовки в отарі овець. Якщо польські жовніри, ставши на постій у селянських хатах, харчувалися тим самим, що й господарі, то «татари з'їдали все м'ясо яловиче і бараняче, вимагали щоденно по мішку вівса для коней, грабували, забирали в полон, били і мучили християн». Лише навесні 1675 р. вони покинули край. Але невдовзі прийшла нова біда: епідемія чуми, яка лютувала до січня 1676 р. Від неї загинуло стільки люду, що померлих скидали у спільні могили без жодних домовин. На домовини за свідченнями І. Некульче «пішла вся деревина, від тинів до мостів ».
Турки реставрували міст у класичну переправу.
Кінець XVIIІ – поч. ХІХ ст. пройшов під знаком чотирьох російсько – турецьких воєн. Хотин став ареною боїв в останніх трьох війнах. В цей час міст втратив економічне значення, а з військової точки зору в разі нападу ворожих військ чи відступу власних мости краще спалювати.
В 1812 році за Бухарестським миром Хотин перейшов у власність Російської корони. Нажаль погана система ведення документації російськими чиновниками не зберегла дані про відбудову моста. Фортеця з появою далекобійної артилерії втрачала своє стратегічне значення, а тому напевне міст був відбудований місцевими жителями.
Сьогодні історики намагаються знайти хоча б один малюнок давнього Турецького мосту, але поки що ці пошуки не увінчалися успіхом.
Рухаючись шляхом турецької, польської і російських армій, обминаючи місцевий яр по вул.Боженко, через 400 м. ми виходимо до Яської брами Хотинської цитаделі (Додаток 8).
Незважаючи на те, що в літописах і документах Хотинська фортеця згадується лише з XIV ст., а місто Хотин - з XV ст., завдяки археологічним дослідженням встановлено, що перший дерев'яно-земляний замок і міське поселення біля нього були засновані на рубежі Х-ХІ ст.
Середньовічні міста виникали, як правило, у тих місцях, де перетиналися важливі суходільні шляхи та водні артерії. Навіть «мати руських міст» - стольний Київ - утворився значною мірою завдяки існуванню поблизу переправи через Дніпро-Славуту. Літописець Нестор з обуренням писав про тих людей, які «говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: «На перевіз на Київ». Звичайно, освічений печерський чорноризець мав рацію, захищаючи князівську гідність Кия, проте не можна цілком відкидати наведену ним легенду, бо в ній таки є своє «золоте зерно»». Воно полягає в тому, що князь Кий з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю «зробили городок» Київ не десь серед степу широкого і не в лісових нетрях, а поблизу переправи, «на перевозі». Адже саме такі місця, де перехрещувалися шляхи й існували річкові переправи чи броди, повсякчас приваблювали людей з метою обміну товарами і новинами. Тут було зручно проводити віча чи збирати військо в похід на ворогів.
У місці, де виник Хотин, теж здавна відбувався обмін, на що вказують скарби. Один з них, виявлений у XIX ст., містив монети візантійських імператорів Анастасія (491-518), Юстина І (518-527) і Юстиніана І (527-565). Скарб сховали десь у другій половині VI ст., мабуть, внаслідок загрози аварського нападу. Вже на той час тут існувало невелике слов'янське поселення, яке знаходилося в урочищі Скала. Сліди селища VІІІ-Х ст. виявлено безпосередньо на території Нової фортеці, між Олександро-Невською церквою і береговим урвищем. Отже, на час будівництва замку і заснування міста навколишня територія була вже здавна освоєна й окультурена місцевим слов'янським населенням. Але цього, як і жвавого перехрестя шляхів, було замало для того, щоб у цьому пункті розпочався міський розвиток. Останній потребував надійного захисту, насамперед наявності фортеці з постійною військовою залогою.
Великий князь Володимир Святославович першим з правителів Київської держави розпочав широкомасштабне будівництво фортець на її південних і західних рубежах. «І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні», - писав літописець Нестор. Обставини будівництва кількох фортець описані ним більш детально. Зокрема, в 993 р. після перемоги над печенігами «на Трубежі коло броду» князь Володимир, «Град бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславцем, бо тут перейняв славу (...)». Отже, переважна більшість фортець споруджувалася поблизу переправ через ріки, бо саме в цих місцях можна було найбільш ефективно протидіяти печенігам та іншим ворогам.
Князівська адміністрація здійснювала такі заходи і на західних рубежах держави, яким князь Володимир приділяв багато уваги. У 80-х роках X ст. він встановив кордон із Польщею, укріпивши його фортецями Володимир, Перемишль, Всеволож, Варяж та іншими. У 90-х роках постало питання про розмежування з Угорщиною. Адже обраний в 997 р. верховним правителем країни Іштван (Стефан) І енергійно об'єднував угорські князівства і вже 1 січня 1001 р. проголосив Угорщину королівством. Його влада поширилась на Семигород і Закарпаття, а це означало, що володіння угорського короля сягли Південних і Східних Карпат.
Київський князь мусив реагувати на ці події і зміцнювати свою владу в областях, порубіжних із Семигородом і Закарпаттям, аби не дати можливості угорцям у подальшому просуватися у Східне Прикарпаття та Подністров'я. Мабуть, це й спонукало Володимира здійснити похід на прикарпатських хорватів у 993 р. (літописному 6501 р.). Щоправда, «хорватська війна» могла відбутися і на 8 років пізніше. Адже в «Повісті минулих літ», як встановив канадський дослідник Ю. Книш, у низці випадків зберігся ново-олександрійський стиль літочислення, згідно з яким рахунок років вівся від 5500 р. до н.е. З огляду на події в Угорщині (проголошення її королівством у 1001 р.) не виключено, що хорватський похід Володимира відбувся у 1001 р. (6501-5500-1001).
Зміцнення влади київського князя на західному порубіжжі і створення системи фортець на Західному Бузі, Дністрі та Пруті мало як військово-оборонне, так і політичне значення, бо підносило престиж Київської держави в очах правителів сусідніх європейських країн. Всі ці заходи дали результати, на які й сподівався Володимир. «І жив він із князями навколишніми у мирі - з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба», - констатував київський літописець.
Хотинська та інші князівські фортеці - Цецинська, Горішньошеровецька і, можливо, Перебиківська, теж збудовані на рубежі Х-ХІ ст., були значно меншими за колишні городища-сховища, проте розташовувалися у стратегічно найважливіших пунктах і мали досконаліші укріплення. Для спорудження Хотинського замку було використано видовжений скелястий мис заввишки понад 20 м, розташований між Дністром і глибоким каньйоном потоку, який огинав цю скелю із західного і північного боків. Будівничі вибрали зазначений мис невипадково. Очевидно, люди з давніх-давен користувалися прилеглим каньйоном, що прорізав високий скелястий берег Дністра, як зручним проходом до ріки. Сюди, до переправи, через віковічні дрімучі ліси сходилися суходільні дороги, утворюючи своєрідне перехрестя, адже сам Дністер і його береги теж слугували шляхами сполучення. Отже, призначення Хотинського замку полягало в контролі цього важливого перехрестя комунікацій та обороні річкової переправи (Додаток 9).
Згідно з традиціями давньоруського оборонного зодчества, перші укріплення були дерев'яно-земляними. їх основу становив земляний вал, зміцнений дубовими зрубними конструкціями та заборолами на вершині. Крім того, із зовнішнього боку валу в скелі видовбали рів трикутної форми завширшки 6 м і заглибшки до 3 м. Внутрішній двір замку був невеликий - розмірами 50x40 м. Він знаходився у північній частині нинішньої цитаделі, займаючи площу між Комендантським палацом і зовнішніми стінами Північної башти, але з тією різницею, що лежав він на глибині 9 м від сучасної поверхні.
Хоча найдавніші укріплення Хотинського замку не збереглися, тому що їх знесли під час спорудження кам'яних стін у XIII ст., факт існування замку-дитинця в XI ст. не викликає сумнівів. Адже лише за його наявності могло виникнути і розвиватися міське поселення (посад), сліди якого археолог Б. Тимощук виявив на площі 20 га. У двох напівземлянках, розкопаних за 50 м на південний захід від цитаделі, виявлено рештки печей-кам'янок та уламки давньоруського посуду Х-ХІ ст. Це були фрагменти гончарних горщиків і ліпних сковорідок, що дозволяє датувати житла кінцем X - початком XI ст.
Мабуть, від самого початку існування замок і місто мали назву Хотин (Хотінь). Вона походила від чоловічого імені Хотин (Хотін), поширеного саме в ХІ-ХІІ ст. У сучасній мові його смислове значення відповідає прикметникам "бажаний", "жаданий" і навіть "милий", "любий". Можливо, так звали першого князівського посадника, який керував спорудженням замку.
У писемних пам'ятках ХІV-ХV ст. вживалися дві форми назви міста: Хот.ьнь (Хотінь) і Хотінь (Хотин або Хотін). Давнішою є форма Хотінь, яка збереглася у народному мовленні до наших днів. (Старші люди говорять: був у Хотіню, прийшов з Хотіня.) Пом'якшення в кінці слова Хотінь означало присвійність. Наприклад, засноване київським князем Володимиром однойменне місто на Волині спочатку називалося Володимірь, тобто Володимирів (город). Так само і назва Хотінь означала, що це був Хотінів "город". Архаїчні присвійні назви із суфіксом –«ь» (тобто пом'якшеним наприкінці) були дуже поширені до XI ст. включно, а пізніше стали вживанішими форми на -инь (-ин) та -овь (-ів). У зв'язку з цим поряд з назвою Хотінь з'явилася інша - Хотинь, яка сприймалася (і донині сприймається) як присвійна, хоча насправді такою не була.
Мабуть, водночас (а, може, й раніше) з Хотинською твердинею постала дерев'яно-земляна фортеця, руїни якої збереглися біля с. Зеленої Липи (Хмелева). В історичній літературі вона відома під назвою Перебиківського городища. Фортеця розташовувалася у виключно важливому місці - на краю вузького перешийка величезної дуги Дністра. Вона контролювала дороги, одна з яких пролягала вздовж ріки, а інша її перетинала.
В XI ст. на Хотинщині, як і на сусідніх територіях, спостерігався певний демографічний спад. Він виявився у деякому зменшенні кількості поселень. Можливо, це було викликане переселенням частини людей із сіл у міста, які почали тоді повсюдно з'являтися, а також у розвинуті краї Київської держави. Раніше цьому перешкоджали суперечності між окремими "племінними" князівствами. Крім того, київські князі, особливо Володимир Святославович та Ярослав Володимирович, переселяли частину підданих із залюднених районів у слабозаселені прикордонні місцевості, де будувалися численні фортеці для захисту держави від степових кочовиків. Загалом рівень життя мешканців Хотинщини в XI ст. дещо поліпшився.
Яська брама це єдині західні ворота замку, які в давнину вели прямо до молдовського міста Ясси, яке було торгівельною і адміністративною столицею молдовського князя. Пройшовши брами перед нами відкривається мальовничий краєвид замку. Рухаючись на південний-схід, оминаємо Хотинське джерело, яке в Національному заповіднику зберегло більш життєдайний вигляд і, обминувши замок, виходимо до пологого берега Дністрової заплави (Додаток 10 ). Ми знаходимося на місці витоку Варниці в річку Дністер. Мальовнича природа відкривається перед нашими очима. Невільно прислуховуєшся до ритмічних ударів хвиль і чується ніби їх шепіт « Ти пам’ятаєш ? ». І відповідь берегів: « Я пам’ятаю… ». Про що вони шепочуть ?
Спорудження Дністровської ГЕС в 1983 році спричинило руйнацію заплави Дністра. Річка почала швидко забруднюватися і міліти, зникло близько 48 видів риб. А раніше води ріки омивали фортецю впритул. З висоти башти «Смертників» було скинуто величезну кількість невільників і оборонців замку. Саме з цією частиною заплави існує дивовижна легенда в хотинчан.
Одного разу під час довгої і кровопролитної навали монголо-татар, місцеві жителі з жахом усвідомили, що запаси прісної води себе вичерпали. Допомогти вирішити цю проблему взялася красуня-дівчина, яку таємно вночі, перев’язану з глечиком опускали до вод заплави з якої дівчина набирала води і піднявшись на стіни башти виливала їх в котлован. І так робила близько сотні разів! Але одного разу нападники спіймали дівчину. Вони замурували її в стіні замку. Через кілька днів після цієї вакханалії на тому місці з’явився образ глечика. Його помітно й досі.
Ця легенда стала основою для створення Герба Хотинського району (Додаток 11).
На узбережжі заплави робимо привал.
Після привалу рухаємося узбережжям заплави приблизно 100 метрів біля стін фортеці і милуємося урочищем біля замку.
Саме тут на думку археолога Б. Тимощука розміщувалась давня кам’яна фортеця (Х - ХІ ст.) Володимира Великого (Додаток 12).
Мабуть, водночас були збудовані кам'яні стіни на городищі в Хотині. Вони збереглися на висоту 7,5 м. З напільного боку фортецю захищав рів шириною 6м. трикутної форми. Серед знахідок привертають увагу цеглини, на яких залишилася штукатурка з фресковим розписом і кириличними літерами, характерними для XIII ст. Безсумнівно, ці фрески вкривали стіни цегляно-кам'яної церкви, спорудженої одночасно з фортецею. Наявність у ній християнського храму виключає перебування тут монголо-татарів. Отже, матеріали археологічних досліджень вказують на те, що територія Хотинщини в другій половині XIII ст. перебувала під владою галицьких князів.
Відновлення окремих подністровських фортець пояснюється насамперед тим, що на сусідньому Поділлі утвердилися татарські баскаки. Щоправда, близько 1300 року у зв'язку з внутрішніми усобицями у Золотій Орді галицьке військо прогнало татарську адміністрацію з Поділля і просунулося далеко на південь. Лише після приходу до влади войовничого хана Узбека (1312-1340) татари знову загарбали подільські землі.
Хоча Хотинщина менше потерпіла від монголо-татарського нашестя, ніж інші українські землі, все ж місцеве населення масово покидало рідний край і переходило в безпечніші райони князівства. Занепали ремесло і торгівля, рівень життя людей помітно знизився. Про це свідчать і характер житлобудівництва (знову поширилися напівземлянки), і поява грубшої та гіршої за якістю кераміки, і низка інших факторів. Однак, незважаючи на несприятливі умови життєдіяльності і сусідство татарських баскаків, край залишався складовою частиною Галицького князівства до самого кінця його існування.
Наприкінці XIV ст. Хотин увійшов до складу Молдавської держави. побоюючись, з одного боку Польщі і з другого - Туреччини, воєвода Молдавії Стефан III Великий, який правив з 1457 по 1504 рік, значно розширив кордони фортеці. Руками кріпаків було зведено мур завтовшки 5 і висотою 40 метрів. Оскільки на озброєнні в армії з'явилася вогнепальна артилерія, у фортеці копаються глибокі підвали, спеціальні підземні приміщення для воїнів. Усе подвір'я фортеці вимощується кам'яними плитами. При розкопках внутрішнього подвір'я археологи виявили керамічний водопровід, що простягався майже на кілометр убік від ріки. Це свідчить про високу культуру місцевих будівельників, про те, яке велике воєнне значення приділяв фортеці Стефан Великий. Фрагменти водопроводу, каналізаційних труб експонуються в Хотинському музеї.
Хотин був прикордонним містом Молдавії, мав досить міцні укріплення. У Хотинській фортеці - резиденції молдавських господарів упродовж ХV-ХVІ ст., було написано багато феодальних грамот, розпоряджень, звернень. Майже в усіх грамотах-листах поруч з іншими є підписи комендантів Хотинського замку.
Піднявшись обабіч урочища скель ми оминаємо центральні бастіони фортеці (Додаток 13). Саме вони перші відчували на собі натиск ворожої армії, а їх було чимало.
Дивно але грізні бастіони були забудовані захищати замок не від кадрової ворожої армії, а перш за все від селянських напіввійськових формувань, які наприкінці XV – в середині XVI століття, пригнічені панським свавіллям, постійно загрожували несподіваними навалами.
На чолі селянських загонів стояли героїчні ватажки Муха і Андрій Боруля.
Муха очолив селянське повстання 1490-1492 рр. проти польської влади. Успіхи в боротьбі проти феодалів підбадьорювали селян. Повстання швидко ширилося й охопило район Чернівців, Хотина, Кам'янця-Подільського, Снятина, Коломиї, Галича, Рогатина та інші райони Буковини, Галичини, Поділля.
Польський король Казимир IV Ягелончик найняв для придушення повстання прусські війська. Влітку 1490 року біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Невеликий загін повсталих на чолі з Мухою відступив на Покуття в район Коломиї, Снятина, а потім до Північної Буковини.
Навесні 1491 року в буковинських лісах формуються повстанські загони на чолі із сподвижником Мухи - Андрієм Борулею. Знищуючи ненависних визискувачів, озброєні селяни вирушили на територію Галичини. Біля Коломиї загін Андрія Борулі зазнав поразки, сам керівник повстання потрапив до рук ворогів. «Одного разу, - свідчить очевидець, - був він (Андрій Боруля [Ш. Д.]) в одному селі біля Коломиї. Тут напали на нього люди пана Михайла Бучацького і захопили його із шістьма повстанцями. Його відвезли в Хотин до начальника міста на ім'я Невде, який відрубав йому голову, а всіх його прихильників наказав скинути живими зі стін Хотинського замку».
Про антифеодальний рух на околицях Хотина свідчать також події, що відбувались в середині XVI століття. У 1563 році феодали намагалися запровадити нову данину - по золотому з двору. Ремісники Хотина і селяни навколишніх сіл, озброївшись косами і ціпами, повстали. Вони оточили біля міста молдавського господаря Геракліда Деспота і вимагали зменшити податки. Повстанські загони громили маєтки бояр, здійснювали напади на урядові війська (Додаток 14).
|
|  |
 | |  |
|
| Календар | | « Квітень 2024 » | | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд | | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | | 29 | 30 |
|
|
