|
Достатньо здійснити кілька кроків на північ від церкви, як перед нами постає каскад пам’ятників – комсомолцям підпільникам (Додаток 22) і воїнам – афганцям (Додаток 23).У червні 1941 р. Друга світова війна докотилася до Хотинщини. З нападом Німеччини на Радянський Союз розпочався новий етап цієї найбільшої у світовій історії війни, під час якої загинули мільйони українців, господарство України зазнало мільярдних збитків. На початку липня німецько-румунські війська зуміли прорвати поріділі оборонні лінії прикордонників, а вже 6 липня вони вступили у Хотин. За домовленістю між Німеччиною та Румунією, Бессарабія і Північна Буковина включалися до складу Румунського королівства. Знову, як і у 1918-1919 роках, почалися масові розстріли і пограбування. В довідці поліції міста Хотина префектові Хотинського повіту повідомлялося, що офіцери румунської армії вривалися в залишені жителями квартири, забирали коштовності і всіляке добро, навантажували підводи або автомашини і від возили здобич вглиб Румунії до своїх сімей. Незважаючи на розгром керівництва підпіллям, яке мало організувати антирумунську боротьбу в тилу ворога, стихійно виникло декілька самостійних партизанських загонів і підпільних груп, не пов'язаних з радянським керівництвом. 14 липня 1942 р. начальник Хотинської поліції доносив Чернівецькому обласному інспекторату поліції про пошкодження телефонних ліній у повіті. Декілька разів невідомими розкидалися антирумунські листівки. В одній з них закликалося: «Будь-якими засобами шкодьте проклятому ворогові! Не давайте йому користуватися нашою працею, хлібом, худобою. Зривайте фабричне виробництво, особливо військове. Знищуйте всіх фашистських звірів». 10 серпня 1942 р. сигуранца (таємна румунська поліція) натрапила на слід підпілля. Начальник хотинської поліції К. Аксман повідомляв обласного інспектора поліції, що ним заарештовані «допризовники Галкін Кузьма і Манченко Володимир з Хотина» (Додаток 24), які звинувачувалися у вчиненні замаху на начальника відділу сигуранци Думітру Сміду. В донесенні також вказувалося, що заарештовано ще 7 юнаків, у яких при обшуку знайдено: гранати та запали до них, патрони, револьвер, кабель, переносний військовий радіопередавач радянського виробництва тощо. Розслідування засвідчило, що у Хотині існувало 4 групи: 2 збройні для здійснення терористичних актів, 1 - для підпалів і 1 - для пропаганди та агітації. Підпільна організація виникла ще влітку 1941 р. Вона не обмежувалася Хотином, а охоплювала молодь навколишніх сіл - Зарожан, Рукшина, Пригородка, Атак. Підпільники збирали зброю, виготовили 6 листівок загальним тиражем 600 примірників, висловлювали приязне ставлення до ворогів фашистських режимів у Румунії та Німеччині. 13 грудня 1941 р. Галкін і Манченко зробили спробу ліквідувати комісара сигуранци Д.Сміду, підклавши в двері його будинку гранату. Замах був невдалим. Через 8 днів Галкін, Непомнящий і Герасимов підпалили військову казарму. Діяльність підпільників породила чимало чуток, викликала переполох у румунській окупаційній владі. Про виявлену підпільну організацію було повідомлено румунського диктатора Антонеску, який вимагав, щоб заарештованих засудили протягом 10 днів без права апеляції, із застосуванням найвищої міри покарання. 10 вересня 1942 р. п'ятьох учасників підпілля - Володимира Манченка, Кузьму Галкіна, Олександра Непомнящого, Михайла Салтанчука та Дмитра Семенчука - засуджено до розстрілу, решту - до різних строків каторжних робіт. У 1969 р. в затишному місцевому парку й було поставлено цей пам’ятник . Автори монументу - архітектори П.Фліт і скульптор О.Єгоров - створили барельєфні зображення членів підпі¬льного штабу. На цоколі пам'ятника викарбувані слова че¬рнівецького поета В.Бабуха: визволителям міста. « Стій, нащадку! Серцю бій притишити звели, Пам 'яті безсмертних поклонися, Що життя за тебе віддали Вічно буде в пам’яті буяти Злак фашизму й вирвана весна Вічно будуть люди пам’ятати Всіх загиблих з Хотина» Пам’ятник воїнам – афганцям був побудований у 2005 році в честь героїчно загиблих хотинчан в безглуздій Афганській війні (1979 – 1989 рр.). Але це ще не всі пам’ятники мужнім героям нашого міста. Достатньо відійти на південний захід в напрямку Свято - Покровської вулиці, як надзвичайно розкішні ялини рядами, немовби сторожі часу, ведуть до центральної ротонди воїна, який опустившись на праве коліно, завмер в покірному стані. Хотинчани звуть цей меморіальний комплекс - пам’ятник Невідомому солдату (Додаток 25). Біля солдата ніби завмирає час і думки поринають в далеке буремне минуле війни, на думку приходять слова, які складаються в вірша (Додаток 26). Поклавши квіти до пам’ятника Невідомому солдату, минаємо будівлю бібліотеки і на перехресті повертаємо в західну напрямку на вулицю Незалежності. Біля першого ж будинку бачимо меморіальний комплекс і табличку «Тут в 1919 р. засідав штаб Хотинського повстання» (Додаток 27). Пройшовши 23 метра вперед бачимо ще один монумент невмирущої слави хотинчан – пам’ятник самим хотинським повстанцям (Додаток 28), що знаходиться на площі 4 квітня. Повстання на Хотинщині розпочалося подіями, що трапилися біля села Атак. У ніч з 9 на 10 (22-23) січня у Хотинському земському лісі зібралося декілька десятків місцевих жителів на чолі з представником Директорії І.Дунгером, секретарем Бессарабського національного союзу Г.Журавцем, В.Долинюком та ін. Вони мали намір перейти із зброєю на лівий берег Дністра, щоб звідти, належним чином підготувавшись, ударити на Хотин. Випадково хотинчани наскочили на румунський кавалерійський загін. Зчинилася перестрілка. Румуни повернули до Хотина і звідти відкрили гарматний вогонь по місцевості, де перебував загін. У багатьох селах, де вже знали про заклики Бессарабського національного союзу, канонаду сприйняли як сигнал до повстання. Викритий румунами загін хотинчан пішов до Атак і, розділившись на дві групи, напав на охорону мостів через Дністер. О 2-й годині вночі бійці загону перейшли на лівий берег Дністра і попросили допомоги регулярних військ УНР. Повстанців підтримали солдати 5-ї піхотної сотні сьомого Подільського полку і кінна кармалюцька сотня. Вони без дозволу командування взяли участь у штурмі прикордонної застави в Атаках. Налякані румуни відступили і залишили Хотин. На ранок 10 (23) січня місто опинилося в руках повсталих. Вони захопили 6 кулеметів, батарею з 4-х тридюймових гармат, легковий автомобіль. Директорія одразу приступила до розв'язання організаційних проблем. Замість Мотрюка, який на цей час перебував у в'язниці, членом Директорії став І.Волошенко-Мардар'єв (справжнє прізвище Мардар, уродженець Кельменців, колишній директор Другого приходського училища в Хотині). Призначено коменданта Хотина, створено військовий штаб, організовано артилерію, налагоджено телеграфний і телефонний зв'язок з Кам'янцем-Подільським і найближчими селами. Сформовано три полки - Рукшинський, Анадольський і Данковецький, кожен по тисячі бійців, військову розвідку. Опубліковано звернення до населення із закликом вигнати румунських окупантів. Видано наказ про мобілізацію усіх чоловіків, здатних носити зброю, віком від 18 до 25 років, а у Хотині до 40 років, визначено збірні пункти для мобілізованих. Особлива увага приділялася залученню колишніх старшин регулярної армії та медичних працівників. Директорія стежила за збереженням порядку на території, звільненій від румунів. У виданому в перший же день повстання наказі зазначалося: "Усякі пограбування, насилля, безчинства, розгнузданість безумовно забороняються. Особи, яких помічено у здійсненні пограбувань, всякого роду насиль, піддаються військово-польовому суду і караються смертною карою" ( Додаток 29). Навздогін за відступаючими румунами послано загони повсталих, які не давали ворогам зупинитися. Відбулися окремі невеликі бої біля сіл Динівців, Керстенців тощо. Відступаючи, румунські солдати палили селянські хати, знущалися над мирними людьми, чинили всілякі безчинства. В телеграмі з Хотина Голові Директорії Української Народної Республіки 12 січня 1919 р. повідомлялося: "Румунські війська, відступаючи під натиском повстанців у Бессарабії, вирізують за наказом свого командування жінок і дітей в селі Недобоївці. Вирізано 70 стариків, велику кількість жінок і дітей. Село Ставчани румунськими військами спалено і зрівняно з землею... Протестуючи проти такого варварства, просимо по радіо передати урядові Румунії, що у випадку продовження цього всі військовополонені румунські офіцери, солдати і цивільні чиновники та їх сім'ї будуть розстріляні". Боячись переслідування і будучи дуже наляканими розмахом повстання, румуни в паніці підірвали міст через Прут. Ворога було відкинуто на 30-40 км від Хотина. Гостро стояла перед повстанцями проблема забезпечення зброєю і боєприпасами. Для поповнення запасів посилались групи на Поділля, які де підкупом, де силою забирали все необхідне із складів армії УНР. Власті Поділля дивилися на це крізь пальці і турбувалися тільки про те, щоб такі реквізиції не набули розголосу і не стали відомі румунському командуванню. Керівники повстання покладали чималі надії на допомогу з боку Української Народної Республіки. Ще до початку повстання поширювалися чутки, що подільський губернський комісар Гр. Степура обіцяв надати хотинцям допомогу. Безсумнівно, що з боку урядових кіл УНР лунали певні обіцянки і навіть були виділені деякі кошти для організації повстання. Однак УНР тоді вела важкі бої з більшовиками, які наступали на Київ. її керівництво боялося спровокувати війну з Румунією у своєму тилу. Тому виконувач обов'язків Подільського комісара УНР Морозовський заборонив регулярним військам брати участь у повстанні. Населення ж Поділля співчутливо ставилося до повсталих і надавало їм всіляку допомогу. За ідейними переконаннями серед членів Директорії не було єдності. Лисак і Лискун орієнтувалися на український уряд в Києві і вважали, що в майбутньому Хотинщина має об'єднатися з УНР на автономних засадах, утворивши Народно-демократичну республіку "Мала Буковина". Вони належали до партії українських есерів. Близьким до них був І.Дунгер, а також комендант Хотина Г.Журавець. І.Волошенко-Мардар'єв не мав ще тоді стійких політичних орієнтирів, але йому були близькими ідеї анархізму і більшовизму. Л.Токан вважався безпартійним. Останні два вважали, що потрібно вести боротьбу за звільнення усієї Бессарабії, як це передбачалося із самого початку, а вже потім населення вирішить майбутню долю краю (Додаток 30). Відсутність чіткого плану дій та єдиних політичних орієнтирів негативно впливали на розгортання повстання. Між окремими загонами так і не досягнуто чіткої координації дій. Чимало повстанців не бажали воювати поза межами своїх сіл, зводячи все лише до самооборони. Керівники повстанців не скористалися розгубленістю ворога, щоби відігнати його якомога далі і з'єднати свої підрозділи з іншими антирумунськими силами. Відомо, що тоді спроби підняти повстання здійснювалися на Північній Буковині, але їх ініціатори були змушені відступити в Галичину. Так і не змогла Директорія налагодити взаємодію із загоном І.Маєвського, хоча й робила до цього спроби. Останній не хотів визнавати зверхності Директорії. Зазнавши кількох відчутних ударів, рештки його загону відступили за Дністер. Ослабляло повстання й те, що воно не мало добре налагодженого, кваліфікованого військового керівництва. Спочатку командування повстанськими загонами взяв на себе І.Дунгер. Однак він був людиною недостатньо обізнаною з військо-пою справою і не зміг охопити та спрямувати в єдине русло керівництво численними загонами повстанців. Тоді Директорія передала командування капітану Латьєву (хотинчани називали його Латій), який служив у російській та українській арміях. Останній також виявився не на висоті і не налагодив необхідної оперативної роботи. Весь тягар командування ніс на собі головний штаб повстанського війська, який складався з молодих і енергійних старшин. Станом на 13 (26) січня повстання набуло найбільшого розмаху. Лінія фронту встановилася від Топорівців до Рингача, Козирян, Поленої, станції Ларга, Сокирян. 17 (30) січня повстанці дали останній великий бій на лінії Пригородок - Атаки - Хотин - Анадоли. Особливо жорстоким він був біля Каплівки, де артилеристи повстанців вели вдалий вогонь по противнику. Головний штаб повстанців перебрався в село Атаки. Протягом ще цілої доби румунське військо не наважувалося вступити до Хотина. Вже за декілька днів до останніх баїв на лівий берег Дністра потяглися тисячі біженців, рятуючись від помсти румунських військ. Всього на Поділля переправилося майже 50 тис. мирних жителів і майже 4 тис. повстанців. Повернувшись на Хотинщину, румунські війська вчи¬нили справжній погром. Деякі села просто зрівняли із зем¬лею. Село Атаки окупанти палили три дні. Уціліло лише декілька хат. На Хотин та багато сіл накладено великі кон¬трибуції. Масовими були розстріли без суду й слідства, насилля над мирними жителями. В офіційному повідомленні румунських властей зазначалося: «...убито 5 тис. повстанців... Помста наших військ продовжується». В іншому документі повідомлялося: «У селі Недобоївці розстріляно майже 200 осіб, переважно стариків. В селі Рукшин - май¬же 200...». Хотинське повстання потопили в крові. Ці події вивчаються в курсі історії України в вузах , а також в 10 класах на уроках історії. Віддавши данину героям повстання минаємо місцеву зупинку, далі переходимо перехрестя. На захід від нас постає місцевість з поодинокими березами – це чумне кладовище (Додаток 31). Свідок страшенного голоду 1763 р., у нашому місті цей голод супроводжувався ще й епідемією чуми. Сьогодні чумне кладовище це об’єкт екологічного лиха на якому заборонено будувати житлові і громадські споруди, а також вести рекреаційні роботи. Стомлені, але надзвичайно задоволені пройденим шляхом і здобутими знаннями ми повертаємося до стін рідної школи. Від чумного кладовища до школи приблизно 700 метрів. Рідних країв у світі багато, Але знайдеш ти серед них Той край, який будеш справді кохати І забудеш про інших таких " Що це за край ? ” - запитають завзято А ти з гордістю їм відповіш: " Цей край тільки один. І зветься він - Хотин ” (Д. Шевчук) Ми запропонували маршрут одноденної туристсько – краєзнавчої експедиції, для дітей від 13 років, мікрорайоном м. Хотина «Старе місто». Старе місто цікаве своїми історичними пам’ятками, тут знаходиться Турецький міст, приміщення митниці, замок, культові споруди церкви Миколая Чудотворця і Свято - Покровська, пам’ятники невідомому солдату, комсомольцям – підпільникам, воїнам-афганцям, Петру Коношевичу Сагайдачному і героям Хотинського повстання, а також ще багато цікавих туристських об’єктів. Сезонність маршруту: квітень – жовтень. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Буковина. Історичний нарис. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 159с. 2. Буковина. Історичний нарис. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 108с. 3. Буковина. Історичний нарис. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 274с. 4. Геренчук К.І. Природа Чернівецької області. Львів, 1978. – 264 с. 5. Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина, Молодий буковинець. Чернівці, 2002, - С. 63 – 65. 6. Історія міст і сіл УРСР. Київ, 1969. - 664с. 7. Ковальова Л.П. Все про рідний край, // Географія та основи економіки в школі. - 1997. - №2. 54с. 8. Комарницький С. Цитадель на Дністрі, Золоті литаври; 2001. - 88 с. 9. Корнєєв В.П. Географія рідного краю. // Рідна школа, 1993. - №3. – С. 42-46. 10. Максименко М. Збірник історичних відомостей про населені пункти УРСР. Київ, 1961- 348 с. 11. Пивоваров С. Таємниця хотинського скарбу брактеатів // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. – Чернівці, 1997. – Вип. 4. - С. 13 – 19. 12. Тимощук. П. Дорогами предків. Ужгород, 1968. - 52с. 13. Тимощук. П. Північна Буковина – земля слов’янська. Ужгород. - 1969. - 171с. 14. Труды Бессарабских губернских ученых. Том 3. Кишинев, 1907. – С. 51. 15. Шипович Є.Й. Про що говорять географічні назви, // V зб. «Краєзнавство в школі». - Вип.7. - К.: Радянська школа, 1963. – С. 66 – 94. |  | |
 |  |
|
ХХОТИНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА №1 І-ІІІ СТУПЕНІВ Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | Четвер, 21.11.2024, 09:30 Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS |
|
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
